До портрета Володимира Тарасова презентуємо новелу «Барабанщик» з книжки С.В.Грабара «Джаз для тебе».
Барабанщик
Володимиру Тарасову
І
Вітер не вщухав, вітер рвав сцену в лахміття, наче це була його остання спроба довести всім, що він чогось вартий. Вітер знав: за ним прийде тиша, мабуть, тому й скаженів з останніх сил, підтверджуючи право на існування.
Сцена розхитувалася, наче гойдалка, скрипіла і ляпала віддертим брезентом.
І коли здавалося – вже сил не лишилося, у мить, коли вітер почав втрачати свою могутність, він побачив невисоку людину, яка схилилася над барабанами, тарілками і різними чудернацькими штуковинами.
Людина ловила вітер і вміло переправляла його барабанними паличками у звуки. Людина дослухалася до кожного пориву, кожного спалаху вітрильного гніву. Їй було байдуже, що сцена ходить ходором, загрожуючи завалитися. Її цікавило, як перенести на барабани стогін вітру, як упіймати мить абсолютного піднесення природи, як відтворити тріумф стихії.
І вітер зрозумів: тиша не впаде за ним, бо є ця людина, яка зуміла стати його продовженням, змусила всевладного повелителя стихій повірити у його міць. Вітер побачив, хто прийде за ним і з подвійною жорстокістю налетів на сцену.
Сцена стогнала і розліталася на друзки, брезент вже не ляпав – його просто не існувало. Все навкруги падало, трощилося.
А в самісінькому центрі цього безладу незворушно сиділа людина, ловлячи шал небесний і відтворюючи його у барабанах…
ІІ
…Почуття було неочікуваним. З’явилося раптово і залишилося. Воно прокинулося ніжним немовлям із шовковистою шкірою, до якої боязко доторкнутися. Почуття, випромінюючи радість, шепотом стелилося і переходило до барабанів. І легкокрилий переспів тарілок, сріблястий пересміх дзвіночків над тарілками віддзеркалювали твоїм усміхом вчорашньої ночі, сьогоднішнього ранку, віщого дня – безкінечного, як поцілунок, у нестримності своїй…
Наші подихи наливалися співзвуччям. Вони віднаходили таємні регістри, незвідані октави і ніяковіли в хаосі звуків. Вони ловили ритм і творили його одночасно.
Солоний присмак моря, солоний присмак твоїх губ, солоний присмак сліз твоїх – сліз щастя поверненого раю: місця, дарованого одиницям, божевільним мрійникам, шукачам світла. Великий маг скропив наші почуття благодаттю і благословив у вічність, окреслену музикою.
Палички відбивали спокій, палички тарували світ жіночої спокуси, палички дріботіли і множилися, шаленіли і замовкали, палички виводили на плац і кликали до алькову.
Барабанні палички…
Барабанні палички…
І те, що прийшло з Неба, перетворилося на мілкий напружений дріб, на шелест дощу, на пристрасний зойк.
Твій – моя кохана…
ІІІ
- Та ні, чуваче, такого не буває.
- Буває!
- Та ні, щоби два відділення на самих барабанах і ніхто не пішов?
- Побачиш!
- Я тобі, звісно, вірю, але…
- Нумо, вже заходити, бо він завжди починає вчасно.
- Вчасно, так вчасно.………………………………………………………………………………..
- Слухай, він мене кудись веде…
- Тихо, ти!..
- Але я втрачаю реальність…
- Я ж тобі казав.
- Та він – геній…
- Геній!
ІV
А у центрі Всесвіту серед хаосу і стихій, серед почуттів і прощення, серед безконечності пошуку, поневірянь і страждань, серед відлуння небесного і шурхоту крил янгольських людина з барабанними паличками ловила і збирала звуки, складаючи вічність…
